Батятицька Ікона Божої Матері

Вічна пам'ять полеглим за Україну

Глава УГКЦ Патріарх Святослав

Правлячий Архиєрей Владика Михаїл

Настоятель храму о.Ярослав

Три колобки

 

Жили собі у місті Хлібобулочному три брати Колобки. Перший Колобок був випечений із пшеничної муки, другий Колобок був випечений із ячмінної муки, а третій із житньої. Тому всі у місті їх так і називали: Пшеничний, Ячмінний та Житній.

І жили собі брати Колобки дружно та щасливо у своєму шоколадному будиночку на краю міста. Кожен з них мав свої обов’язки по дому, які із задоволенням виконував.

 

Пшеничний Колобок був біленький, як сніжок, і любив чистоту, тому він дбав про порядок у домі та прибирав його. І він радо старався, так що у домі завжди було чисто та прибрано: усе лежало на своєму місці, ліжка були акуратно застелені, у вітальній кімнаті стіл був застелений білосніжною скатертиною, а зверху на ній щодня стояла ваза зі свіжозрізаними квітами.

Ячмінний Колобок був жовтенький, як сонечко, і любив куховарити, тому він щодня порався на кухні, готуючи для своїх братів, на сніданок, обід і вечерю, смачнючі страви: борщик, вареники, узвари, компотики, марципанчики, вареннячко і багато-багато іншого такого смачного.

Житній Колобок був чорнявенький, майже як нічка. Він був сильний, як богатир, і любив працювати на городі та в саду, і вмів полагодити будь-яку річ у домі: чи то кран у ванній кімнаті, чи замок у дверях, чи зламаний стілець, чи праску – він був майстром на всі руки.

У вільний від роботи час Колобки збирались разом у своєму шоколадному будиночку або в садочку, коли надворі була гарна сонячна погода, щоб пограти в улюблені ігри. Колобки дуже любили грати в шахи, в шашки, розгадувати кросворди та різноманітні шаради, ребуси, головоломки, і навіть самі їх придумували. А ще брати Колобки любили всілякі спортивні ігри, в які залюбки грали, і самі, і з друзями своїми, яких мали дуже багато.

Ось так і жили брати Колобки собі весело та дружно, горя не знали, і ніколи не сварились між собою.

Аж ось, одного дня, усім трьом братам одночасно, прийшло на думку, що то один із них є найсмачніший і найкорисніший. І вони стали сперечатись, бо кожен з них вважав себе і смачнішим, і кориснішим за своїх братів.

Пшеничний Колобок казав:

– Я найсмачніший! Тому що я спечений із муки найвищого ґатунку і є біленький, пухкенький…

– Ні я! – перебив його Ячмінний. – Подумаєш, найвищий ґатунок, біленький… А толку? Жодної користі. Ось я, наприклад, зовсім інша справа: і жовтенький, і скориночка у мене золотиста, так що я схожий на сонечко.

– Ну й хвальки ви обидва! – сказав Житній. – Щоб ви не казали, від вашого марного базікання ви все одно смачнішими не станете. Та ж ще у давнину ті, хто їв житній Хліб ставали богатирями. Тож я і найсмачніший, і найкорисніший серед нас трьох.

І сперечались Колобки цілий день, так що мало не побились. Але так і не вияснили, хто з них трьох є найсмачніший і найкорисніший. І вирішили вони тоді піти до короля, щоб він їх розсудив.

У той час королем міста Хлібобулочного був Коровай Перший. Він правив над жителями міста мудро та справедливо. І був він у великій пошані у своїх підданих. Усі мешканці Хлібобулочного приходили до нього за мудрими порадами та питатися суду у суперечках. Коровай Перший нікому не відмовляв і кожен отримував те, що просив у нього.

Ось і брати Колобки подумали собі, що король їх мудро розсудить, і твердо вирішили піти до нього завтра з самого ранку, бо був уже вечір.

І полягали спати Колобки того вечора мовчки, не кажучи один одному звичного „На добраніч!”

А на ранок вони прокинулись, зробили зарядку, вмились, поснідали, почистили зуби, одяглися в святковий одяг і, не розмовляючи, пішли до короля, що жив у центрі міста у величезному білосніжному замку, збудованому з безе та зефіру.

Ось ідуть Колобки, а назустріч їм іде їхній дядько барон Батон, та й каже до них:
– Доброго ранку, Колобки! Чого такі похмурі у такий прекрасний ранок? І чому не вітаєтесь?

– Доброго ранку, дядьку Батоне, – зупинившись, пробурмотіли в один голос Колобки.

– Куди це ви всі троє з самого ранку так ідете?
         – Ми йдемо до короля питатися суду, – сказав Пшеничний.

– А що сталося? – поцікавився у них їхній дядько. – Вас хтось образив чи може між собою посварились?

– Ми ніяк не можемо прийти до згоди в тому, хто з нас трьох є найсмачніший та найкорисніший, – відповів йому Ячмінний.

         – Що за дурниці?! – здивувався барон Батон.

         – Ось і не дурниці! – заперечив своєму дядькові Житній. – Ми не заспокоїмося доти, доки не вияснимо, хто з нас трьох є найсмачніший та найкорисніший.

         – До побачення, дядьку! – попрощались Колобки і рушили далі.

         – Зупиніться! – крикнув їм у слід барон Батон. – Повертайтесь додому, бо ваше бажання до добра не приведе вас!

         Але Колобки навіть не обернулись.

         – Ой, бути біді! ­­­­­­– подумав барон Батон.

         Ідуть собі Колобки, а назустріч їм йде їхня тітка Сайка.

         – Доброго ранку, любі племіннички! – привіталась тітка Сайка з ними.

         – Доброго ранку, тітонько! – зупинившись, промовили Колобки.

            – А чому такі сумні мої улюблені племіннички? – поцікавилась у них Сайка. – І куди це ви так раненько йдете?

            – Ми йдемо до короля питатися суду, – відповів їй Пшеничний.

            – Ану, розкажіть своїй тітоньці, що трапилося, може я зможу вам допомогти?

            – Учора, тітонько, – обізвався Ячмінний, – нам захотілося вияснити, хто з нас трьох найсмачніший та найкорисніший, але так і не змогли цього зробити, хоч сперечались цілий день, ще трішки були б і побились.

         – От дурненькі, – намагалася напоумити тітка Сайка своїх упертих племінників, – повертайтесь додому, помиріться і живіть собі, як жили раніше: дружно, піклуючись один про одного. Бо нічого доброго немає у вашому бажанні. А вас я усіх трьох однаково люблю, і для мене ви завжди усі троє будете найкращі, найдорожчі за усіх на світі, мої ви солоденькі.

         – Ні, тітонько Сайко, – сказав Житній, – не можемо, нам потрібно дізнатись хто з нас трьох найсмачніший та найкорисніший. Бо це питання нам не дасть уже спокійно жити разом.

         – Та не будьте такі уперті! – намагалася застерегти їх тітка. – Бо коли брати між собою сваряться, то їх лихо знаходить.

         Та не захотіли Колобки послухати мудрої тітчиної поради.

         – До побачення, тітонько! – попрощались Колобки з нею та й пішли собі далі.

         А тітка Сайка дивилась їм у слід і думала:

         – Бути біді. Ой бути біді!

         Так Колобки йшли і наближались до королівського замку.

         І ось, коли вони підійшли до замкових воріт, які охороняли Пряник та Рогалик, то з них вибігла принцеса Булочка. Булочка щодня, в один і той самий час, робила ранкову пробіжку містом, щоб бути завжди здоровою, стрункою, підтягнутою та красивою. Побачивши ж трьох Колобків біля воріт, вона зупинилась.

         – Привіт, Колобки! – привіталась принцеса Булочка із ними й запитала їх. – Ви до мене чи до мого татка?

         Колобки ж вклонились їй та привітались:

         – Доброго ранку, ваша високосте! Ми до короля.

            – Облиште, хлопці, цей офіційний етикет, – сказала Булочка їм, – ми ж з вами не перший день знайомі. Краще скажіть, що вас змусило прийти сюди так раненько?
       – Ми вчора посварились через те, – сказав Пшеничний, – що кожен з нас вважає себе найсмачнішим та найкориснішим.

         – Тому ми йдемо до короля, щоб він нас розсудив у цій суперечці,– додав Ячмінний.

         Булочка, почувши це, покрутила вказівним пальчиком біля своєї скроні та й сказала до них:

         – Ну ви, Колобки, даєте! Ви що зовсім з глузду з’їхали? Чи, може, вам робити більше нічого?

         Обізвався тоді до неї Житній та сказав:

– Це для нас найважливіша справа зараз. Бо якщо ми не вияснимо, хто з нас є найсмачніший та найкорисніший, ми не зможемо далі жити нормально

разом.

         ­­– Ну що ж, коли вже так ви ставите питання, то проходьте до короля. Мій татусь дуже мудрий, він обов’язково вам допоможе, – сказала принцеса Булочка до братів Колобків і наказала варті пропустити їх у замок до короля.

         Колобки пройшли через ворота, а Булочка продовжила свою ранкову пробіжку. І коли вона бігла, то її не покидало відчуття, що має трапитися щось погане.

         І ось, нарешті, Колобки уже йдуть просторим коридором королівського замку до тронного залу, де король Коровай Перший приймав своїх підданих, жителів міста Хлібобулочного, щоб вислухати їхні скарги та дати їм мудрі поради. Стіни коридору були оздоблені рожевим та жовтим зефіром, а стеля білосніжним безе, на якій висіли розкішні люстра, прикрашені жовтими льодяниками, що нагадували застиглі краплинки золотого дощику. Підлога коридору була вистелена зеленою глазур’ю з червоними смужками по краях. А по обидва боки уздовж усього коридору, що кілька кроків, стояли королівські охоронці: Пряники та Рогалики, що тримали у своїх правицях гострі списи із білої карамелі. У кінці коридору, перед тронним залом, була приймальня, де всі бажаючі зустрітись з королем очікували своєї черги.

         Ввійшовши ж у приймальню, брати Колобки побачили, що вони не перші прийшли до короля. Там уже були Сухарик та Бублик, які вчора, під час футбольного матчу між Бубликами і Сухариками, побились, та Грінка, що привела свого чоловіка Тоста до короля. Бо Тост щовечора вештається по весіллях, вечірках та нічних клубах, і приходить додому над ранок напідпитку, і спить до вечора, каже, що працює тамадою, а вдома він нічим не допомагає Грінці. І тому вона прийшла до короля за порадою, бо вже втомилась від такого життя з чоловіком неробою.

         Також в приймальні була секретарка короля Вафелька, яка сиділа за шоколадним столиком і записувала всіх охочих на прийом до короля. Й вона, побачивши братів Колобків, попросила їх підійти до неї, та спитала:

         – Ви до короля за порадою чи для суду?

         – Для суду, – відповіли Колобки.

         – Гаразд, – сказала Вафелька, записуючи імена Колобків до реєстраційного журналу, – його величність король Коровай Перший прийме вас сьогодні, ви будете вислухані ним одразу після Бублика і Сухарика. Будь ласка, дочекайтесь своєї черги. Прийом відвідувачів розпочнеться рівно о дев’ятій годині ранку.

         – Обов’язково дочекаємось, – сказали вони і пішли, й сіли на диван, зроблений із зефіру в шоколаді, що там стояв у залі очікування.

         А поки Колобки сиділи та чекали, на прийом до короля усе сходились мешканці міста Хлібобулочного за порадами.

         Спочатку прийшли сестрички-близнючки Соломинки, які прийшли запитати короля поради, як їм поправитись, бо були дуже худющі. А за ними прийшла Пампушка, яка навпаки хотіла схуднути. А потім граф Коржик, маркіз Кекс, Пиріжок, Ватрушка і багато інших, так що до дев’ятої години зал очікування був наповнений підданими короля Коровая Першого, які, очікуючи своєї черги, ділились один з одним своїми проблемами.

         І ось, рівно о дев’ятій годині ранку, відчинились двері тронного залу і з нього вийшов головний радник короля князь Торт,та й оголосив:

         ­­­– Його величність король міста Хлібобулочного Коровай Перший, названий Мудрим, розпочинає прийом своїх підданих і готовий вислухати кожну їхню скаргу, та дати усім мудру пораду!

         Тоді Вафелька запросила до короля Грінку та Тоста. Ті ввійшли до тронного залу, і вже через кілька хвилин вони звідти вийшли радісні та задоволені тим, що почули від короля. Тоді до короля на суд ввійшли Бублик і Сухарик. А коли вони вийшли з тронного залу, то настала черга і братів Колобків зайти та стати перед королем. Тож Вафелька сказала:

         – А тепер на суд до короля Коровая Першого запрошуються брати Колобки: Пшеничний, Ячмінний та Житній!

         І Колобки ввійшли до тронного залу.

         А як лиш тільки вони ввійшли туди, то від побаченої краси їм перехопило подих. Увесь тронний зал був наповнений ранковим сонячним світлом, яке проникало в зал крізь просторі вікна. Білосніжні стіни були прикрашені чарівними картинами, на яких були зображені різноманітні квіти та фрукти. Посередині стелі, що була покрита блакитною глазур’ю, висів величезний канделябр на тисячу свічок, прикрашений бурульками з жовтої прозорої карамелі, схожої на золото. А підлога від дверей до трону була вистелена доріжкою із вишневого мармеладу. Вкінці залу навпроти дверей на своєму троні із жовтої прозорої карамелі, що від сонячного проміння сяяла ясніше від справжнього золота, сидів король Коровай Перший. На голові у нього була корона із жовтої прозорої карамелі, що була приоздоблена дорогоцінними льодяниками: червоними, зеленими та синіми. А вдягнений він був у мантію, пошиту з цукрової вати малинового кольору. Праворуч від короля сиділа на своєму троні королева Паляниця, а ліворуч від нього стояв князь Торт.

         Побачивши короля, Колобки підійшли до нього, вклонились йому та привітались:

         – Доброго ранку, ваша величносте!

         – Доброго ранку! – промовив Коровай Перший і запитав у Колобків. – Що привело вас до мене, нещастя яке чи суперечка?

         І Колобки від хвилювання, перебиваючи один одного, почали розповідати королю про свою вчорашню суперечку, та допитуватися в нього, котрий з них трьох є найсмачніший та найкорисніший, так що не можна було їх зрозуміти.

         – Тихо! – крикнув король до них. – Чого заскрекотали, як сороки?

         Злякавшись суворого голосу короля, Колобки тут же замовкли.

         Тоді король, вказавши своїм посохом на Пшеничного, сказав:

         – Говори спершу ти!

         – Ми-и, ва-аша вели-ичносте, – промовив несміливо Пшеничний.

         – Голосніше! Не бурмочи собі під ніс! – перебив його князь Торт.

         – Ми-и, ваша величносте, – дещо сміливіше вже сказав той, – учора посварились між собою через те, що кожен з нас вважає себе найсмачнішим і найкориснішим. Я, наприклад, впевнений, що то я є і найсмачніший, і найкорисніший. Бо я спечений із пшеничної муки найвищого ґатунку. І я переконаний у тому, що ви, о мудрий королю, підтвердите це моїм братам і припините нашу суперечку. Тож, скажіть їм, що то я з нас трьох є найсмачніший і найкорисніший.

         Почувши таке, Ячмінний та Житній обурились на свого брата, а король сказав до нього:

         – Зачекай, не поспішай! Я ще не вислухав твоїх братів… А тепер говори ти, – сказав він до Ячмінного.

         – Ваша величносте, – сказав той, – мій самовпевнений брат каже, що він є найсмачніший і найкорисніший, бо він спечений з муки найвищого ґатунку. Але я вважаю, що то я з нас трьох є і найсмачніший, і найкорисніший, тому що в мене є жовтенька скориночка, і через те я схожий на сонечко. А хіба є щось приємніше на світі, аніж сонечко? Тож, ваша величносте, скажіть моїм братам, що то я є найсмачніший та найкорисніший.

         І знову король промовив:

         – Зачекай, не поспішай! Я не вислухав ще одного вашого брата… Говори тепер ти, Житній.

         І сказав тоді до короля Житній Колобок:

         – Дякую, ваша величносте, що ви вирішили вислухати і мене також. Мої брати оце вихвалялися тут, що нібито вони є найсмачніші та найкорисніші: один думає так через те, що він спечений з муки найвищого ґатунку, а другий через свою жовтеньку скоринку. Але, ваша величносте, хіба це дає їм право так думати? Ось я, наприклад, інша справа! Бо я і найсмачніший, і найкорисніший! Тому що ще в давнину було відомо те, який корисний житній Хліб. Тож, ваша величносте, підтвердіть це моїм братам і хай вони заспокояться.

         Почувши ці слова, Пшеничний та Ячмінний стали невдоволено бурчати на Житнього.

         – Тихо! Вгамуйтесь! – крикнув на них Коровай Перший.

         Коли ж Колобки вгамувались, король задумався на хвилинку, тоді сказав щось на вухо князю Торту, і той кивнув йому схвально головою. І після цього король промовив до Колобків:

         – Я уважно вислухав кожного з вас і зрозумів, що ви усі захворіли на дуже страшну недугу, яка називається „самозакоханість”. Ця недуга засліпила вам очі, через що ваші серця наповнились заздрістю та ненавистю один до одного, і саме тому ви не можете зрозуміти того, що кожен з вас у цій суперечці насправді має рацію. Тому що ви троє, як і кожен мешканець міста Хлібобулочного, є унікальними! У кожного з вас, як і в кожного мешканця міста Хлібобулочного, є свій неповторний смак, який комусь може подобатись, а комусь навпаки зовсім не подобатись! Тож, яким би смачним не був би один з вас, завжди знайдеться хтось, хто вважатиме іншого з вас смачнішим за решту. Ось тому ваша суперечка ніколи не закінчиться. А цього я, як ваш король, який дбає про спокій кожного з вас, як і кожного мешканця міста Хлібобулочного, допустити не можу. І саме тому я не можу оголосити жодного з вас смачнішим і кориснішим від інших.

Отож, мій вирок для вас є таким: кожен з вас є особливим та має неповторний смак, і тому жоден з вас не може себе вважати ні смачнішим, ні кориснішим від своїх братів, бо це буде неправдою, викликаною самозакоханістю.

         А ото моя вам порада: якщо ви не хочете остаточно посваритись один з одним, а бажаєте помиритися і жити дружно, як ви жили до вчорашнього дня, то вам потрібно негайно позбутись цієї недуги, що зветься самозакоханістю. А для цього кожному з вас слід якомога швидше зректися власного „Я” і не вважати себе кращим за інших.

         А тепер вибачтесь один перед одним за образливі слова, що ви встигли їх собі уже сказати, і пробачте собі навзаєм усі образи, та й ідіть із миром додому, і більше уже ніколи не сваріться. Ви ж все таки брати, а братам не годиться бути ворогами!

Почувши королівський вирок, Колобки подивились насуплено один на одного і в присутності короля неохоче вибачились один перед одним. А потім, попрощавшись із королем Короваєм Першим та королевою Паляницею, вони вийшли із замку.

         І вже брати Колобки хотіли йти додому, як раптом вони побачили стежинку, яка вела до лісу, і Пшеничний сказав до своїх братів:

         – А давайте підемо до лісу! Може там хоч знайдеться хтось, хто скаже нам, хто все ж таки з нас трьох є найсмачніший і найкорисніший.

         – Давайте! – радо погодились із ним Ячмінний та Житній.

         І Колобки, забувши наказ короля, пішли до лісу.

         Ось ідуть вони уже лісовою стежинкою,а назустріч їм Зайчик біжить. Й побачивши трьох Колобків, він підбіг до них, привітався і спитав:

         – Привіт! А ви хто такі?

         – Ми Колобки, – відповіли вони йому.

         – Я Пшеничний Колобок, бо спечений із пшеничної муки найвищого ґатунку.

         – А я Ячмінний Колобок, спечений з ячмінної муки.

         – А я Житній Колобок, спечений із житньої муки. А ти хто?

         – Я Зайчик. Приємно з вами познайомитись,Колобки… А що ви тут у лісі, де багато хижих звірів, робите самі? Ви що не боїтеся, що вас можуть тут з’їсти?

         – Ні, не боїмося! – відповів йому Пшеничний. – Ми прийшли сюди шукати того, хто б нас міг розсудити і сказати нам, хто з нас трьох є найсмачніший і найкорисніший.

         – От диваки! – сказав Зайчик. – Та хіба ж це так важливо знати?

– Дуже! – проказав Ячмінний. – Ми навіть посварились через це.                        – А може ти нам допоможеш? – обізвався Житній. – Скуштуй по шматочку кожного з нас і скажи нам, хто з нас трьох є найсмачніший та найкорисніший.

         – Вибачте, Колобки, – сказав їм Зайчик, – я не можу вам допомогти, бо не їм такого. Ось коли б ви були б спечені із морквочки або із капусточки, я б із задоволенням вами поласував би… Ой, розмовляючи з вами про їжу, я аж зголоднів. Побіжу собі та пошукаю морквинку на обід. Бувайте, Колобки!

         Сказавши це, Зайчик побіг собі далі. А Колобки, здивувавшись тим, що Зайчик не схотів їх навіть скуштувати, хоч був дуже голодним, пішли далі лісовою стежинкою з надією зустріти ще якого-небудь звіра.

         І ось ідуть вони собі, а назустріч їм суне Вовк, обнюхуючи все на своєму шляху. І, підійшовши до Колобків, він обнюхав їх, та запитав:

         – А ви хто такі?

         – Ми Колобки, – відповіли вони.

         – Я Пшеничний Колобок, бо я спечений із пшеничної муки найвищого ґатунку.

         – А я Ячмінний Колобок, спечений із ячмінної муки.

         – А я Житній Колобок, спечений із житньої муки.

         – Фу! Яка гидота! – аж скривився Вовк. – А начинки м’ясної часом в вас нема, ну там телятинки чи ягнятинки?

         – Ні-і нема!? – здивовано відповіли вони йому.

         – Тоді геть з дороги! – гаркнув на них Вовк. – Вже скоро обід, а я ще нікого не вполював сьогодні.

         І рушив Вовк далі, нюхаючи повітря.

         А Колобки ще більше здивувались тим, що і такий зубатий звір погидував ними, не схотівши навіть скуштувати їх на смак.

         Тож пішли вони далі, роздумуючи над словами Зайчика та Вовка. Аж ось, назустріч їм Ведмідь іде. Він повертався зі своєї пасіки додому і ніс велику бочку меду на плечі. Колобки ж, як побачили його, то дуже зраділи, бо подумали собі, що він їм зможе допомогти, і що такий великий звір вже напевно любить смачно попоїсти, а значить, розуміється на смачненькій їжі. Й вони до нього підійшли, та привітались:

         – Добрий день, дядьку!

         – О, привіт! – відповів Ведмідь. – А ви хто такі?

         – Ми Колобки, – відповіли вони.

         – Я Пшеничний Колобок, бо спечений із пшеничної муки найвищого ґатунку.

         – А я Ячмінний Колобок, спечений із ячмінної муки.

         – А я Житній Колобок, спечений із житньої муки.

         – Дуже приємно з вами познайомитися, Колобки. Ну а мене звуть Ведмідь Клишоноженко. А що ви робите у нашому лісі? – спитав він їх.

         І Колобки розповіли йому про свою суперечку. А тоді кажуть:

– Можливо ви, дядьку Клишоноженко, зможете нас розсудити? Скуштуйте по шматочку кожного з нас і скажіть нам, хто з нас трьох є

найсмачніший і найкорисніший.

         А Ведмідь їм відказав:

         – Не можу, Колобки, я розсудити вас, бо не їм нічого мучного. Я люблю їсти ягідки: малину, журавлину, чорниці, брусниці… Але найбільше я люблю мед. Бачите, яку велику бочку меду я несу собі додому.

         І, попрощавшись з ними, Ведмідь пішов додому.

         А Колобки зажурились дуже сильно через те, що і Ведмідь також не захотів їм допомогти. І сказав тоді Пшеничний до своїх братів:

         – А може ми не є уже такі й смачні, як про себе думали, якщо жоден звір, яких ми зустріли, не захотів нас навіть скуштувати? А отой зубатий взагалі сказав, що ми гидота.

         – Мабуть, що так, – з сумом погодилися зі своїм братом Ячмінний та Житній.

         І пригадались їм тоді слова мудрого короля Коровая Першого: „У кожного з вас є свій неповторний смак, який може комусь подобатись, а комусь навпаки зовсім не подобатись!”

         Й Колобки уже хотіли повертатись додому, аж тут раптом вони побачили здалека дуже гарного рудого, як ранкове сонечко, звіра з довгим пухнастим рудим хвостом, що швидко наближався до них. То була Лисичка, яка, як тільки відчула своїм чутливим носом духмяний аромат Колобків, що його по всьому лісі розносив вітерець, покинула усі свої справи та й побігла їх шукати.

         Підбігши до Колобків, Лисичка привіталась з ними:

         – Привіт, Колобки! Привіт, солоденькі! – дещо захекавшись сказала вона.

         – Доброго дня, тьотю! – привітались вони.

         – А звідки ви знаєте, що нас звуть Колобками? – поцікавився у неї Ячмінний.

         – Колись давно я вже зустрічала одного Колобка, він був дуже смачненький, – сказала облизуючись Лисичка.

         Почувши це, Колобки зраділи, що нарешті знайшли того, хто не буде ними гидувати, і зможе розсудити їх у їхній суперечці.

         А Лисичка їх питає:

         – Куди це ви троє, такі духмяні, такі рум’яні, такі смачненькі йдете?

         Від таких лестливих слів Колобкам захотілось якомога швидше дізнатись, хто з них трьох є найсмачніший і найкорисніший. І вони стали розповідати Лисичці про свою суперечку, і що ніхто не зміг їх розсудити.

         – Ми вчора, – сказав їй Пшеничний Колобок, – посварились через те, що кожен з нас вважає себе смачнішим і кориснішим від інших. Ось я, наприклад, спечений із пшеничної муки найвищого ґатунку, і тому вважаю, що то я і найсмачніший, і найкорисніший.

         – А ось і не найсмачніший, і не найкорисніший ти! – перебив його Ячмінний Колобок. – Бо то я є найсмачніший і найкорисніший! Я спечений із ячмінної муки і в мене є жовтенька скориночка, так що я схожий на сонечко.

А хіба є щось краще за сонечко?

– Подумаєш, схожий на сонечко, – обізвався Житній Колобок. – Та ще з давніх-давен усім відомо, що Хліб, спечений із житньої муки, є найсмачніший та найкорисніший, бо хто його їсть має богатирську силу. А я саме із житньої муки і спечений! Тому це я є найсмачніший та найкорисніший!

         Колобки сперечались, а Лисичка слухала їх та слинку ковтала, обдумуючи план, як би швидше заманити Колобків до своєї хатинки, щоб їх там з’їсти. Аж тут Пшеничний каже до неї:

         – А може ви, тьотю, розсудите нас і скажете нам, хто з нас трьох є найсмачніший і найкорисніший. Бо ми ходили навіть на суд зі своєю суперечкою до нашого мудрого короля Коровая Першого. Але він не захотів нам допомогти, сказавши нам, що ми всі унікальні і маємо неповторний смак, і тому жоден з нас не може бути ні смачнішим, ні кориснішим від інших двох.

         – А в лісі, – сказав Ячмінний, – усі звірі, яких ми зустріли по дорозі, відмовилися навіть скуштувати нас!

         – Не може бути!? – вдаючи здивування сказала Лисичка. – Жоден звір не захотів вас навіть покуштувати?

         – Саме так, – підтвердив Житній, – жоднісінький! А один, такий сірий та зубатий, сказав навіть, що ми гидота.

         – Подумати тільки, – вигукнула Лисичка, – назвати таких смачненьких, таких рум’яненьких Колобків гидотою! Бідненькі! Та як він тільки смів таке сказати? .,. Але, що із того Вовка взяти? Він же зовсім не розуміється на смачненькій їжі, він же їсть тільки м’ясо! Тож не звертайте уваги на його слова.

         Почувши це, Колобки знову її запитали:

         – То ви, тьотю, скуштуєте нас і допоможете нам у нашій суперечці?

         – Ну звичайно ж, дорогенькі, я вам допоможу! – хитро всміхаючись сказала Лисичка. А сама думає собі: „Ну й дурні ж ті Колобки, самі просять, щоб їх з’їли!” – Ходіть швидше зі мною до моєї хатинки, це тут не далеко. Там я вас і розсуджу.

         І Колобки, не підозрюючи нічого лихого, радо погодились піти з нею.

         Ось ідуть вони до Лисиччиної хатинки, а Лисичка собі уже уявляє, як вона ласує Колобками. І так вона замріялася, що мало не пройшла мимо своєї хатинки.

         – А ось і моя хатинка, – сказала вона до Колобків, показуючи на дерев’яний будиночок із намальованими півниками на віконницях, що ховався за сосновим гіллям, – проходьте, будь ласка.

І, як тільки брати Колобки ввійшли у хатинку, Лисичка зачинила за ними двері та сказала:

– Ага, попалися, дурненькі Колобки! Тепер я вас усіх з’їм. Ти, Пшеничний, будеш у мене сьогодні на обід, а ти, Ячмінний, будеш на вечерю, а тебе, Житній, я з’їм завтра на сніданок. Ой і пощастило ж мені з вами такими солоденькими, духмяними, пухкенькими, але й такими ж самозакоханими та дурненькими, що самі проситеся, щоб вас з’їли. Ха-ха-ха. Ну, іди скоріше до мене, Пшеничний, а то мій животик уже бурчить, так мені вже не терпиться тобою поласувати!

Колобки ж, як почули, що Лисичка, яка ще хвилину тому була така мила і привітна, збирається їх з’їсти, перелякались не на жарт і стали проситись у неї:

– Не їжте нас, тьотю Лисице, будь ласка! Ми більше не будемо сваритись! Відпустіть нас додому!

– Е ні, дорогенькі! – сказала вона їм облизуючись. – Тепер ви моя найсмачніша та найкорисніша їжа. Ха-ха-ха.

І, схопивши Пшеничного Колобка, вона хотіла уже його проковтнути, як почула стук у дівері. Це були Пряник та Рогалик, охоронці короля Коровая Першого, який, будучи мудрим, завбачливо послав їх прослідкувати за братами Колобками, боячись того, що вони не послухають його і не підуть додому, а підуть шукати собі іншого суддю і тим самим потраплять у біду. І він не помилився, бо, як тільки ті вийшли від нього, то подались до лісу, а за ними слідом пішли і Пряник з Рогаликом, щоб їх урятувати вразі потреби і привести цілими додому.

Прянику та Рогалику було наказано не втручатись у справи Колобків до часу, поки їм і справді не загрожуватиме реальна небезпека. І вони, виконуючи наказ свого короля, крадькома йшли за трьома Колобками і здаля спостерігали , як вони розмовляють з лісовими мешканцями, і були готові в будь-який момент врятувати їх навіть від зубів найлютішого голодного звіра.

Отак вони йшли за ними, наче тінь, аж доки Колобки не ввійшли до Лисиччиної хатинки, тоді вони зрозуміли, що час уже втрутитись, і постукали в двері хатинки рудої хижачки.

Лисичка ж, як тільки почула, що до неї в двері хтось стукає, швиденько сховала Колобків у комірчині, підійшла до дверей і запитала:

– Хто там?
         – Пряник і Рогалик, – ті відповіли.

– Ну й і щастить же мені сьогодні, – подумала Лисичка, почувши хто ще завітав до неї в гості, – їжа сама йде до мого столу!

І, відчиняючи двері, вона сказала:

– Заходьте, гості дорогенькі!

А коли двері відчинились, Лисичка побачила перед собою двох грізних охоронців, що тримали у своїх руках гострі списи. І вона тут же зрозуміла, що ними їй не вдасться поласувати, і що вони мабуть шукають трьох Колобків. Тож вона захотіла швиденько зачинити двері перед ними, та Пряник виставив свого списа і не дав їй це зробити, а Рогалик штовхнув двері своїм плечем і Лисичка не змогла їх втримати, і вони відчинились.

І Пряник з Рогаликом, ввійшовши в хатинку, і, наставивши свої списи на Лисичку, сказали до неї:

– А ну, руда, говори, де Колобки?

– Які Колобки? – вдаючи здивування, відповіла Лисичка. – Не знаю я ніяких Колобків!

– Не бреши нам! Ми бачили, як вони ввійшли щойно до твоєї хатинки! А ну говори, куди ти їх сховала, а то зараз заколемо тебе своїми списами!
         – Ой-ой-ой, не треба! – злякалась руда. – Вони в комірчині сховались!

– Показуй швидше!
         – Ось там, – неохоче показала вона на ледь помітні дверцята за пічкою.

Тоді Рогалик пішов і відчинив комірчину і побачив там трьох переляканих Колобків, що обнявшись, стояли там в кутку і тремтіли від страху. І він сказав до них:

– Не бійтеся, виходьте! Мене з Пряником послав наш мудрий король, Коровай Перший, щоб вас таємно охороняти. Бо він добре знав, що ви його не послухаєте і обов’язково потрапите в біду.

І Колобки, зрадівши своєму спасінню, вийшли із комірчини, і побачили перелякану Лисичку, яку пильнував Пряник. А Рогалик запитав їх:

– Ну що, йдемо додому чи, може, ви ще кудись хочете піти?
         – Ні, – відповіли Колобки, – ми уже зрозуміли, якими нерозумними ми всі троє були, і хочемо як найшвидше повернутись додому.

– Оце правильно! – сказав Рогалик. – Ну тоді ходімо.

– Ходімо! – радісно вигукнули Колобки.

І вони попрямували до дверей. А коли проходили повз Лисичку, то вона глянула на них своїми голодними очима, так що здавалось, що вона зараз накинеться на них, та Пряник пригрозив їй:

– Но-но-но, навіть не думай, руда!

І, вийшовши з Лисиччиної хатинки, Колобки разом із Пряником та Рогаликом повернулись у місто Хлібобулочне. А ввійшовши в місто, вони подякували Прянику і Рогалику за порятунок і пішли до свого дому.

         Після цієї пригоди Колобки зажили ще дружніше, ніж до своєї суперечки. І живуть вони до сьогодні у місті Хлібобулочному утрьох дружно і не сваряться між собою більше, розказуючи усім мешканцям свого міста про те, якою страшною і небезпечною недугою є самозакоханість.

Андрій Кендзерський

 

 

 

 

 

Розпорядок:

Вівторок 10 жовтня

  • 19.00 Літургія за Україну

Середа 11 жовтня

  • 19.00 Літургія за Україну

Четвер 12 жовтня

  • 19.00 Молитовна зустріч спільноти "Матері в молитві"
  • Літургія за Україну

П′ятниця 13 жовтня

  • 18.00 Молитовна зустріч спільноти "Діти молитви"
  • 19.00 Літургія за Україну. Всеночне

Субота 14 жовтня

Покров Пресвятої Богородиці

  • 9.00 Літургія

Неділя 15 жовтня

19- та по П′ятидесятниці

  • 10.00 Літургія

Меценат  нашого сайту - пан Куровець Ярослав Васильович.